ПРО ЗАГРОЗИ

Ще одна загроза.

Чому я цю тенденцію називаю загрозою нам - українцям? Бо треба виходити з того, що проти українців постійно йде боротьба різних ворожих до нас сил. Боротьба та буває відкрита і прихована. І коли відкриту, як то руський мір чи спонукання до боргової ями, боротьбу не бачать лише вже зовсім байдужі до свого майбутнього люди, то прихована ворожість маскується ніжною турботою про духовність та правильність.

Одним із поширених проявів такої турботи є пропаганда «справжньої слов’янської віри»  (рідної, як вони її називають) і агітація за відмову від «чужих» українцям цінностей хрестиянства. І робиться це за допомогою обмови таких цінностей перед неосвіченими людьми, що не змогли чи не захотіли глибше зрозуміти суть хрестиянської моралі. Бо, я вам скажу, досягти такого розуміння не дуже просто. Особливо ж, коли те вчення перекручено пояснюють невігласи або й зловмисники. Спори про істинність цього вчення відбувались на протязі минулих двох тисячоліть. Не перестали ті спори  й понині.

Догадки і навіть переконливі докази про навмисне спотворення хрестиянського вчення зловмисниками висловлюють багато і сучасних авторів. Дехто любительськи, є й серйозні філософські праці. Однією із найновіших і довершених, як на мій погляд, праць, що викривають такі спотворення, є дослідження Ігоря Каганця. Віруючі християни, що добре розуміються на Слові Божому, можуть не погоджуватися з висновками цієї праці по окремим твердженням і епізодам, але повністю заперечувати потребу в цій книжці для достойного відпору злословцям на хрестиян такі віруючі не мають змоги.

Найбільше вдало використовують обмовники українських хрестиян ту обставину, що багато людей слабо розуміються як на історії хрестиянства в Україні зокрема, так і на історії України взагалі. Тож віщають ті обмовники як непреложну істину, що українців хрестив князь Володимир, а до того вони були такі язичники, що й людей в жертву приносили. Бо ж описує літописець такий факт, що хотіли кияни на якесь своє свято жертвувати молодого християнина, а батько не дав хлопця на поталу бузувірам, захистив дитя зброєю. То розлючені й погані «подсєклі сєні», тобто звалили опори будівлі, і та будівля привалила батька й сина.  Пише літописець про цих двох, як про варягів, але ніде не вказує національну, чи хай племінну, приналежність тих кровожерних киян.

В іншому місці літопису цей же автор вказує на полян, які без сумніву є одними із предків українців, як на дуже порядних і совісних людей.  А що в Києві, як і на іншій території сучасної України, проживали люди різного походження, то  перекладати звички одного-двох зайд на все праукраїнське різноманітне людське море є не тільки нерозумним, а й просто лукавим.

Отож запрошую всіх – ієреїв і мирян, віруючих і «атеїстів»: читайте книгу Ігоря Каганця «Пшеницю без кукілю», там опОру для ваших сумнівів вибито назовсім. Я тільки боюся одного: аби з водою не вилито й дитя. Тож, по моїй слабій змозі, змушений виказати кілька засторог по написаному в цій титанічній праці.

Застереження перше.

Коли я читаю у цього автора ствердження про християн як про «рабів божих», твердження , що мало своїм джерелом походження іудеохристиянську єресь, то я не дивуюся такому розумінню. Я дивуюся іншому. Бо відомо, що з  давніх часів в українців, тобто наших предків (як-би вони в ті часи не називалися), не було поняття раба. Таке поняття прийшло з частковим завоюванням наших теренів работорговцями, або від їхніх грабіжницьких набігів. Потім одноплемінники та родичі звільняли при сприятливих обставинах тих полоненних зброєю чи викупом.

Навіть у часи Київської Руси було поняття роба (звідти робота, робітник та інші знайомі нам слова). Роб працював на господаря або за оплату, або відробляв позичене, яке не зміг повернути грішми. Ще одним і, напевно, чи не найбільшим джерелом появи тимчасово невільних робів були полоненні, що потрапили в полон при нападах на територію проживання наших предків.

Про законну тимчасовість такої неволі розповідає історія про одного грека, що відбув свій срок покарання. Його спитали: чи він хоче виїхати на свою історичну батьківщину, чи лишитись? То він сказав, що коли можна, то волів би залишитись серед цих чесних і справедливих людей. Бо коли жив у Греції, то таких стрічав нечасто.

Отож, коли пан Каганець «взявся за гуж», то перемінити  оте «раб божий» на «Роб Божий» просто зобов’язаний. Бо бути робітником у Бога, слухняним Божій Волі, що відображена в Заповідях Господніх, є великою відповідальністю і вищим покликанням людини. Це не означає, що така людина безвольна і йде у когось на поводу. Навпаки, дякуючи отій підтримці Божій, стоїть незламно в своїй вірі у своє праве діло.

А ота людина, яка вважає для себе вищим законом власні ж бажання, насправді не є хазяїном цих бажань. Бо ніколи не зможе порівнятися з Творцем ні в розумінні суті речей, ні в передбаченні наслідків своїх вчинків в далекому, а інколи й досить близькому майбутньому. Недарма ж у нас називають таких самовпевненими і ця ознака не є синонімом розумності.

Чи може людина своєю волею змінювати світ? – В принципі, може, коли знає до найменших дрібниць його устрій чи лад, його побудову. І коли бачить можливість кращого устрою, ладу чи побудови світу. Чи під силу це людям в наш час? – Ні. Ми не знаємо навіть тисячної частки знань про світ навколо нас. То чи не проявиться наша незалежна ні від кого воля на шкоду всесвіту й нам особисто? Тож описаний Каганцем простір волі, в моєму розумінні, є простором для виконання людиною Божого Промислу.

Дивися «Добра Новина про Царство боже» http://sd.org.ua/news.php?id=20220

А ще треба сказати, що не може Господь бути присутнім в тій істоті, що наміренно чинить зло. Бо ніколи не є такому співучастником. Тож робітники Господні, яким в результаті великих зусиль вдалось почути ( чи збагнути) Волю Господню, покладаються на його милість. А нелюдів Творцем віддано на людську милість. Підставляти ліву щоку, чи віддати останнє, чи якось по-другому панькатись з нелюдами аж ніяк не можна. Бо таким чином станеш їхнім співучастником. Бо в усіх своїх настановах Господь говорить про ближніх та братів, що мають духовне родство.

Читаємо книгу пана Ігоря далі. На ст. 110 автор заявляє, що  «Пізніший фальсифікатор замість точного терміну «Царство Боже» майже всюди поставив двозначне «Царство небесне», яке можна розуміти і як боголюдський стан, і як посмертне вмістилище праведних душ, і як омріяне юдеями нове юдейське царство, яке буде відновленням імперії Давида і матиме небесну підтримку. Згідно з коментарем ЄЛ, уживання терміну «Царство Небесне» «мабуть, пов’язане з тим, що жиди лякалися вимовляти ім’я Боже» (с. 16). У трьох інших євангеліях уживається первинний Хрестовий термін — «Царство Боже». Тому надалі в тексті «Євангелія від Матвія» ми відновлюємо первісне написання: замість «Царства Небесного» всюди ставимо «Царство Боже» (кінець цитати).

     Прикметник «небесне» якраз і походить від «небес» а не від «неба». Бо інакше було б  не «небесне» а «небне», як «земне» від землі. А люди неправомірно використовують те слово як хочуть.

Небо чи Нево (в різних мовах читається і так) – це назва гори в сучасному Ізраїлі, що невідомо коли так названа, може й зовсім недавно. Ми ж називаєм небом з малої букви оту блакитну вдень височінь, на тлі якої хмари і сонце. Вночі ж його не видно, але видно місяць і зорі. Тож темні (через нерозуміння) люди, почувши про царство небесне, уявляли собі там десь в хмарах Бога і ангельський світ. Хоч в Євангелії такого й близько немає.

А все через те, що в мові, для прикладу, українській і мові «церковнословянській» близькі по звучанню слова означають неоднакові, а бува й протилежні поняття.

Як пояснював один ієрей (піп по-простому): слово «небеса», що зустрічається в церковних текстах означає не слово «небо», а місце де нема бісів (нє бєса). З цього виходить, що слова молитви «іже єсі на нєбєсєх»  означають буквально наступне: « той, що перебуває не серед бісів». Якщо ж користуватися перекладом української церкви, то читаємо: «Отче наш, що на небі». А в одних  гумористів вже й гора є під такою назвою, де за переданнями (релігійними легендами тобто) похований сам Мойсей. І от виходить, що українці моляться до якогось отця, що там де й старозавітній Мойсей. Але ж зрозуміло, що Бог не перебуає лише в конкретному місці. А от що не разом з темними сутностями, то те – напевно.

Отож перший рядок молитви Господньої має звучати так: «Отче наш, що перебуваєш там, де нема бісів.» Тобто перебуваєш в Царстві Божому. Тож, принаймні для мене, Небесне і Боже є синонімами.