Про різноманітність світів.

Про різноманітність світів. 

Так вийшло, що люди мають уявлення про космос зіткані як із справжніх знань, так і з міфів, що сприймаються як доведене наукою. 

Один із таких міфів – уявлення, що планетних систем, подібних нашій Сонячній, у Всесвіті досить багато. Такі уявлення виникли від спостереження нашої Галактики. В якій існують дуже багато зірок. І жовтих карликів, одним із яких являється наше Сонце, у Галактиці – мільйони. Але жовтих карликів саме з розміром і масою Сонця у Галактиці значно менше.

І це – важливий факт. Бо саме такі зорі, як Сонце, мають найдовший час існування від утворення до загибелі. Це аж кільканадцять мільярдів років. Земних років – звичайно ж. Чому це так є? Бо у жовтого карлика з масою близькою до маси нашого Сонця досить спокійне розмірене «горіння» водню в його термоядерному реакторі. Зірки з набагато більшою масою мають більш потужне і швидке вигорання. І «живуть» значно менший проміжок до своєї майбутньої трансформації. Яка ніколи не буває надто спокійною. А, для прикладу, червоні гіганти взагалі існують лише сотні мільйонів земних років. 

Погодьтеся: це так мало для утворення життя на планеті супутнику такого гіганта. Тож можна впевнено стверджувати, що наше Сонце дуже ж таки підходящий варіант світила для нас із безлічі існуючих. Наше Сонце має обертання навколо своєї осі. Має магнітне поле, має сонячний вітер – викиди заряджених часток, що летять в напрямі планет із високою швидкістю. Чи є такі та інші властивості як Сонця у всіх жовтих карликів у нашій галактиці – наука точно сказати не може.

А отже впевнено заявляти, що зірок тотожних Сонцю в Галактиці є багато, наука теж не може. Хоча будь-які гіпотези, що не протирічать законам Всесвіту, мають право бути висловлені. Так от: гіпотеза про унікальність Сонячної системи і унікальність життя на планеті Земля мають під собою наукове підґрунтя. Підкреслимо факт розташування нашої планетної системи в досить таки спокійному місці Галактики – в одному із її спіральних рукавів досить віддаленому від центру.

Зрозуміло, що при породженні Сонячної системи, вона була значно ближча до центру Галактики. Де густина матерії і потужність енергетичних полів значно вища. Де вірогідність зіткнення чи проходження протозіркових хмар одну крізь другу значно вища ніж на далекій окраїні. Хоч все одно досить унікальна. Астрофізики не заперечують можливості пересікання галактичних рукавів, що рухаються з різною кутовою та відцентровою швидкістю.

Сонячна система рухається навколо центральних мас Галактики роблячи повне коло за приблизно 176 млн. років. 76 млн. років тому вона пройшла апогалактій – найбільш віддалену від центра місце своєї траєкторії. Через 12 млн. років Сонце із своїми планетами пройде через перигалактій.

І от як виявляється ці останні три неповних галактичних років дуже співпадають із геологічними етапами на Землі. Це такі як гороутворення та підняття чи опускання рівня світового океану. І розвиток біосфери теж співпадає із циклами галактичного року. Тому учені зробили висновок, що місцезнаходження Сонячної системи в Галактиці впливає на кутову швидкість Землі. А кутова швидкість – на геологічні, кліматичні і біологічні процеси на нашій планеті.

 

Ще є одне зауваження: хоч Сонячна система обертається навколо центра Галактики, але насправді вона не проходить минулим шляхом. Адже Галактика має певне розширення. І її частини мають різну швидкість того розширення. А отже з кожним оборотом Сонячна система проходить через інші об’єкти ніж минулого разу. Маємо на увазі пилові хмари, що інколи настільки густі, що закривають від нас світло дальніх зірок і інших галактик.

Багато таких пилових хмар мають у своєму складі залізо. Чи близькі до нього елементи такі як нікель. І от входячи в таку хмару наша система, зокрема і Земля, збагачуються тим космічним залізом, походження якого не викликає сумнівів у багатьох вчених.

Звичайно ж в той час, коли наша планета була значно ближче до центра галактики, то кількість таких хмар і їхня щільність були набагато більшими ніж зараз. Це одна із гіпотез того, як така кількість заліза попала на Землю і знаходиться достатньо близько до її поверхні.

Окремим питанням, досить цікавим, є наявність «поясів» каміння на різному віддаленні від Сонця. Ця обставина погано пояснюється механізмом утворення планет і Сонця із газопилової хмари. Бо камінці розмірами і в кілька кілометрів і більше – явно важко назвати пилюкою. Пояси камінців навколо Сонця і окремих планет пояснюють розпадом хоча б однієї планети.  Але що було причиною розпаду на таку кількість дрібних фрагментів – до сих пір не ясно.

Є не пояснена дивна обставина обертання окремих планет у протилежному до більшості напряму. Ще одна дивна річ – наявність великих планет на далеких орбітах від Сонця. Планет, що складаються з замерзлих газів, а не більш важких хімічних елементів ( окислів заліза, кремнію, алюмінію, нікелю). Хоча, якби планетна система утворювалась із газопилової хмари, що має обертальний момент, то відцентрова сила відкинула б спершу і най далі найважчі складові і планети внутрішнього кола такі як Меркурій, Венера, Земля і Марс знаходилися б на периферії Сонячної системи. Десь аж до поясу Койпера. Там правда важких камінців і справді багато. Але чому так не є і наша планета перебуває саме в досить комфортному місці між Венерою та Марсом?

Можна, звичайно ж, пояснити це, що колись і біля малих планет була  така сама шуба із замерзлих газів, як у Юпітера чи Сатурна. А потім, коли Сонце розігрілося, то у всіх близьких планет та шуба випарувалась і сонячний вітер та інші фактори здули всі легкі гази і осталися лише більш-менш тверде ядро. В залежності від маси планети. Бо у нас і атмосфера є, а у Марса маси вже не вистачає, аби таку втримати. Але така гіпотеза не пояснює обертання планет в протилежному більшості напряму.

Я можу пояснити це лише одним – Сонце захопило ці планети при проходженні іншої планетної системи. Як я вже наголошував вище – таке є хоч і малоймовірним, але можливим. І, скоріше за все, в нашій Галактиці – унікальне явище.

Надзвичайно цікаве розташування планет малого кола на різній відстані від світила. Меркурій занадто близько. Там сонячне випромінювання і сонячний вітер настільки потужні, що не дають жодного шансу для існування на Меркурії білкових молекул. Марс занадто далеко і сонячно тепла там занадто мало. Із чотирьох планет лише Земля розташована на такій відстані, що радіація тут дуже помірна.

Є на землі і внутрішнє тепловиділення глибин планети. Одним таким із кількох чинників теплового розігріву надр є розпад радіоактивного калію до аргону. Тож аргону завдяки цьому процесу значно більше в атмосфері ніж інших інертних газів. Певно Творець всесвіту зав наперед про майбутню потребу зварників, що використовують зварку під аргоном. Ну жартую я, жартую. Хоча…

В подальшому тексті говорячи про життя я матиму на увазі життя на основі білкових молекул. Тож для існування життя потрібно немало факторів. І це не тільки оптимальні температури. Це і відсутність жорсткого ультрафіолету, рентгенівських променів. Для життя потрібна вода. Для переважної більшості потрібні кисень і вуглекислий газ. Потрібні грози з блискавками. А для грози потрібний сонячний вітер. І хмари потрібні.

Як, за моєю уявою, відбуваються грози? – Хмари – це такий туман над землею на певній висоті. Краплинки води в тому тумані настільки дрібні, що перебувають у броунівському русі. А випасти у вигляді дощу вони можуть лише тоді, коли розміри їх при з’єднанні одна з одною збільшаться у кілька разів. А до такого злипання броунівський рух впливає на них сильніше ніж сила тяжіння Землі.

І от такі великі і багато чисельні хмари обстрілюються зарядженими частинками сонячного вітру. І певно, що одним хмарам попадає більше позитивного заряду, а іншим – негативного. А ще тут працює таке явище як електростатична індукція. Коли заряди стікаються а край хмари, бо в хмарі поряд існують заряди протилежного знаку. Працює гігантський атмосферний електростатичний генератор ти генератора Ван де Граафа. Тільки тут приток зарядів реалізується сонячним вітром.

Але, хоч різниця потенціалів в такому генераторі досить велика, відстань між хмарами та відстань до землі буває і в кілометри. Повітря само по собі – чудовий ізолятор. Якщо сухе і без вологи.  Інакше не було б ліній електропередач  напругою сотні кіловольт. Як же, завдяки чому відбуваються ті розряди? І знову ми завдячуємо космосу. Може й далекому. 

Нашу планету бомбардують безліч космічних частинок високих енергій. Більшість їх затримуються атмосферою і магнітним полем Землі. А окремі з найбільшою енергію прориваються через той природній захисний екран і іонізують молекули повітря на своєму шляху утворюючи іонізований канал. А іонізоване повітря – чудовий провідник. Створюються потужна дуга, що слідує за тією частинкою.

При розпаданні частинки утворюють кілька гилок-зигзагів. Фото каналу розряду блискавки подібні фото розпаду розігнаних частинок на прискорювачі. Таким чином вчені зрозуміли механізм виникнення блискавки.

Ще причиною атмосферних розрядів є електризація  підземних шарів в окремих місцевостях. Вчені пов’язують електризацію під землею і над землею. І підкреслюють їх взаємодію і взаємозалежність. Підземні розряди теж відбуваються. І сонячний вітер грає і в підземних розрядах свою ролю.

Чому я стільки уваги приділив грозам? Тому, що блискавки допомагають утворенню азотних сполук аж до амінокислот. Амінокислоти є складовою білкових молекул як не крути. Астрономи заявляють, що грози існують не тільки на Землі, а й на інших планетах Сонячної системи. Але ще раз підкреслюю: такої такої сприятливої температури для утворення і існування білкових молекул немає ніде. Окрім нашої планети.

Ті, що заперечують це унікальне явище життя на Землі, будуть говорити, що життя може бути і не на основі білків. Типу кремній органічне і інші нісенітниці. В інших розділах книги ми будемо розглядати особливості білкового життя в основі якого лежать унікальні властивості вуглецю. А зараз можна лише дивуватися тому, весь космос організований так, все в Галактиці сприяло життю саме на нашій планеті.

Для більшого розуміння тонкощів процесів життя я пишу для читачів окремі новели з того чи іншого питання. Як то вже написані: про дихання, про воду, про слину. Стараюся не оминути нічого важливого із тих знань, що я знаю про навколишній світ. Аби читачі побачили велич Творця у досконалості його творення.